Журналісти «Погляду» побували в єдиному в Україні притулку для реабілітації лебедів
Здавалось би, взимку, коли мінусова температура, лебедям краще б зимувати в закритих приміщеннях – тепло і комфортно перебути до весни. Але ні – як з’ясувалося, цим птахам краще бути саме на водоймі, бо «сухопутному» утриманню заважає саме вага птахів. «Якщо хтось їх утримує зимою в сараях, то через навантаження на лапи у них починають хворіти суглоби», розповів журналістам «Погляду» провідний біолог-методист (консультант) Національного парку «Межигір’я» Сергій Григор’єв.
Багатогранне Межигір’я
Національний парк «Межигір’я», що розташований у селі Нових Петрівцях Вишгородського району, відомий у багатьох іпостасях.
Найвідоміший він як своєрідний музей корупції – колишня резиденція Віктора Януковича, своєрідна демонстрація розкоші для однієї людини, а нині – прекрасне місце відпочинку й релаксу, сюди люблять приїжджати туристи з усього світу.
Ті, хто цікавиться історією України й козаччини, знають Межигір’я як відомий козацький Спасо-Межигірський монастир, яким опікувались запорожці і який був їхнім своєрідним «пенсійним фондом» – тут старі козаки доживали віку як ченці. Саме про цей монастир згадував Тарас Шевченко у своїй поемі «Чернець», саме тут поховані поховані відомі представники козацької старшини Семен Палій, Самійло Самусь, а також Євстафій Гоголь – пращур письменників Миколи Гоголя та Юрія Яновського. Їхні могили досі не знайдені, власне, немає й монастиря, знищеного в радянські часи.
Поціновувачі мистецтва знають Межигір’я як відому Межигірську фаянсову фабрику, вироби якої цінувались серед колекціонерів, одним з яких був Михайло Грушевський, а ще – як мистецьку школу художників-бойчукістів.
Немало з цього залишилось лише в історії, літературі й старих світлинах.
А нещодавно Межигір’я стало набувати популярності у ще одній іпостасі – як єдиний в Україні притулок для реабілітації лебедів.
Майже ідеальне місце для гордих птахів
Його історія розпочалась років зо три тому, коли в Національний парк, який включає в себе й зоопарк, подзвонила людина і попросила забрати до себе лебедя, який, ослаблений, плавав на тамтешній водоймі. Потім з’явився ще один птах, потім ще один… Журналісти “Погляду” побували в Межигір’ї, коли притулок тільки формувався, а тепер, через півтора року поцікавились, як живеться лебедям нині.
У Межигір’ї – хороші умови для утримання цих граційних птахів. Насамперед – багато місця, і птахи себе вільно почувають, є чотири сполучені між собою водойми, з циркуляцією води за допомогою насосів, які «ганяють» воду й не дають їй вкриватися кригою взимку, є велике пасовисько, тут можна літати, велика карантинна зона.
«Лебеді потрапляють до нас із стріляними крилами, із зламаними крилами, з гангреною. – каже Сергій Григор’єв. – Є такі, що заплутуються в сітках, є навіть однолапий птах – він об рибальську сіть зламав лапу і її довелось ампутувати. Але в основному потрапляють до нас лебеді з травмами крил. І багато молодих птахів, які ще не від’їлися, слабкі, не мають сил летіти. Ми їх відгодовуємо, і весною вони летять від нас. У перший рік роботи притулку у нас десь із десяток лебедів було, а цьогоріч – більше 70. Зараз тут на цьому озері 35 лебедів і ще на карантині з десяток. У нас є лебеді із Запоріжжя, з Івано-Франківська, з Хмельницького, з Чернігівщини, з Харківщини, з Дніпра… Фактично з усіх регіонів України».
Червонокнижне птаство
Нині в Межигір’ї можна побачити лебедів різних видів.
Найбільше – звичних для нас лебедів-шипунів, які облюбували запропоновану їм водойму біля гольф-майданчика, де почуваються, як удома.
На іншому озерці живе чорний лебідь, який, мабуть, міг би стати пташиною фотомоделлю, бо охоче підпливає, побачивши камеру, й граційно демонструє свою красу.
А ось лебідь-кликун фотографуватися не любить. За ним ще побігати треба. Тримається осібно цей рідкісний для наших країв птах. Його звичний ареал існування – північ Європи і деякі регіони Євразії. У Фінляндії кликун є одним з національних символів. Втім, у Межигір’ї він теж почувається непогано.
Біолог розповідає, що стати притулком для реабілітації лебедів Межигір’ю довелось ще й тому, що ослаблених і травмованих лебедів зоопарки брати не хотіли.
«У зоопарках зазвичай утримується пара лебедів. Бо вважається, що саме пара визначає свою територію і чужих не пускає. У нас було вільне місце, ми пустили одну пару, другу, третю… Спеціалісти казали, і ми переймалися тим, що коли лебедів буде багато то вони один одного кусатимуть. Але виявилось, що коли їх більше 15, то вони уживаються. У нас є лебеді, яким уже більше 3 років. Зараз завдяки журналістам ми стали відомі на всю Україну. Головне – щоб була їжа, а ми за цим стежимо. Ми закупили за гуртовими цінами відразу на рік 20 тонн зерна, нам вистачає».
Зазвичай лебеді – птахи полохливі, і до людей стараються близько не підходити. Але не в Межигір’ї. Тільки-но побачивши автівку Сергія Григор’єва, який привозить птахам корм, лебеді виходять з води й біжать до нього, дарма, що машина зупиняється на значній відстані від водойми. А почувши заклик: «Їсти Їсти!» вони ще й збільшують швидкість. А потім прямують за своїм годувальником зо озерця, де й отримують корм. «У нас є один лебідь – пташиний авторитет місцевий, – розповідає біолог. – Коли привозять їжу, він першим виходить на берег, дивиться, що привезли, своєрідний контроль. Коли ж зграя поповнюється іншими лебедями, показує їм, що він тут головний».
Кормом лебедям доводиться ділитися і з водоплавними сусідами. А вони різні. Це й червонокнижні качки-галагази, які тут представлені двома видами: є рідкісна для України яскрава пеганка з триколірним оперенням і кілька не менш яскравих жовтогарячо-рудих огарів. До речі, огарі вже розмножуються в Межигір’ї й Сергій Григор’єв сподівається, що таким чином удасться збільшити популяцію цих птахів у дикій природі. А ще – звичайні дикі качки. «Вони місцеві, з Вишгородського району, «примазуються» до лебедів. Бо зрозуміли, що тут дуже добре жити. Лебеді їх захищають від хижаків. От погодуємо птахів тут, ідемо на інше місце годувати, вони й туди прилетять. І нічого з ними зробити не можна, вони не хочуть відлітати», жартує біолог, втім, видно, що всі птахи – чи то лебеді, чи качки – під доброю опікою співробітників Межигір’я.
Під опікою ветеринарів-орнітологів
У Межигір’ї птахів насильно не тримають. Хочуть – живуть тут, а ні – відлітають. Тут воля для них. «Уже 25 лебедів полетіли, і це добре, бо у нас було б тепер більше 70 лебедів, а це важко для території. Вони коли відновлюють здоров’я, формують групи від 3 до 7-8 особин, гуртуються, зранку трохи політають, а потім відлітають далі. Раз був випадок, що повернулися, не знаю, чи ще повертатимуться. Щоправда, ще внизу в нас є багато місця, то ще можемо брати лебедів», каже наш співрозмовник.
Цьогоріч, каже Сергій Григор’єв, році дуже багато ослаблених лебедів, і важко пояснити, з чим це пов’язано. У них і крила цілі, й ноги, але вони не змогли вчасно полетіти. А найчастіше до Межигір’я потрапляють поранені птахи. То ж без допомоги ветеринарних лікарів не обійтися.
До речі, як з’ясувалося, не так легко знайти ветеринарів з орнітологічною спеціалізацією. Втім, у Межигір’ї налагоджена співпраця з ветеринарними лікарями Ганною і Віктором Лемещуками, які завжди за потреби приїжджають сюди, щоб оглянути й підлікувати птахів, за необхідності прооперувати своїх пернатих підопічних.
«Кілька років тому серед наших пацієнтів лебеді були рідкістю, – каже Ганна Лемещук – Нині ж таких випадків все більше. Найчастіші травми у лебедів – це коли вони вчаться літати, за щось зачепляться і травмують крило. А ще доводиться лікувати їм рани. Особливості лікування диких птахів –те, що цей процес довгий. Ми клінічно оглядаємо птахів, дивимось, чи є у них травми. Якщо лебеді цілі й неушкоджені, їх зважуємо й випускаємо до зграї. І потім спостерігаємо, як вони їдять, як контактують з іншими лебедями».
Після карантину
От і того дня, коли журналісти «Погляду» приїхали в лебединий притулок у Межигір’ї, у карантинному куточку відбувався такий процес. Кожного птаха ветеринарні лікарі ретельно оглядали, обробляли рани, а тих, кого за станом здоров’я можна було відпускати на водойму, зважували. Це, по суті, останній тест, який проходили не всі. Лебеді, які важать менше 6-7 кілограмів, залишалися на карантині набирати вагу. Інакше не можна. Трьом молодим птахам пощастило. Їх після зважування «упакували» в мішки і повезли на озеро.
Журналіст «Погляду» Галина Камінська разом з ветлікарями також взяла участь у процесі випускання лебедів на воду. Тут теж – своя технологія. Перед тим, як випустити лебедів, вони кілька хвилин мали побути на березі, а потім приєднатися до зграї. Видно було, що птахи скучили за водоймою, бо швидко побігли до неї. Місцевий «авторитет» тут же показав, хто тут головний, розпушивши пір’я. Адаптація у новому колективі – справа не проста для лебедів, все ж старожили трохи клювали новоприбулих. Втім, ті теж не виглядали переляканими. То ж, можливо, подружаться – до того часу як вирішать полетіти в інші краї.
А деякі лебеді отримують у Межигір’ї постійну «прописку» – коли літати вже не можуть.
«У нас є, наприклад, лебідка Степанида. До речі, дати ім’я птаху мають право ті люди, які його сюди привезли. Степаниді тричі робили операцію, бо у неї була дуже застаріла була рана. Вона не літає. Такі лебеді назавжди залишаться у нас, уже в природу їх повертати не можна. Таких у нас майже 20. Вони або не мають крил, або як Шипа з Запоріжжя, з ампутованою лапою, хоч крила цілі, вона не може піднятися в повітря. Або з проштрикнутими крилами – мабуть, на щось напоролися, коли приземлялися. Є кілька молодих лебедів з порушеним білковим обміном – вони неправильно харчувалися, тому в них неправильно сформувалися крила, і вони теж взагалі не зможуть літати», пояснює Сергій Григор’єв.
Реабілітаційний притулок для лебедів у Межигір’ї – єдиний в Україні. Але, вочевидь, не єдиний подібний у світі. То ж Сергій Григор’єв розповідає про плани – налагодити міжнародні зв’язки з колегами, зав’язати дружбу із зарубіжними притулками з метою обміну досвідом. «Бо, на жаль, дуже мало наукової інформації з утримання, врятування – у нас дуже мало спеціалістів, які достеменно знають, як рятувати цих птахів», каже Сергій Григор’єв.
А ще у планах – кільцювати птахів, аби можна було відстежити долю лебедів, які покидають Межигір’я, відновивши тут здоров’я.
Фото автора