Реформа прокуратури останнім часом доволі прискіпливо розглядається в ЗМІ та викликає чимало запитань. Попри всі намагання органів центральної влади вчергове змінити та прискорити цей процес, об’єктів для критики залишається чимало. Здавалось, що постійні законодавчі зміни, про які бадьоро рапортують очільники правоохоронних відомств перед народом України та наглядачами із різноманітних закордонних інституцій мали б вже не те, що звести нанівець звернення до Європейського суду з прав людини, а й суттєво поліпшити економічну привабливість держави. Але ситуація залишається протилежною.
Звідси випливає одне з основних запитань: чи відбувається реформа як така взагалі та які чинники на неї впливають найбільше.
Одним з важливих елементів процесу реформування правоохоронних органів є перебудова прокуратури. Зважаючи на її порівняно невелику чисельність, процес реформування, за умови, що він взагалі розпочинався, вже давно мав би завершитись. Цей крок міг би стати реальним кейсом та свідченням загального прогресу.
Та із маленького елементу мозаїки під назвою «прокуратура» візьмемо ще менший – підготовка і підвищення кваліфікації кадрів. Якщо пропустити аналіз доцільності ліквідації Національної академії прокуратури України та створення Тренінгового центру прокурорів України, можна висвітлити саму процедуру, як це відбувається. Лише за допомогою фактів.
Загалом не надто суттєво, скільки часу пройшло від внесення змін до профільного прокурорського закону і перших спроб створити Тренінговий центр прокурорів України. Хоча заради хронології доцільно зауважити, що офіційно процес було запущено 14 січня 2020 року очільником Академії, котрий запропонував 3 варіанти розвитку подій безпосередньо Генеральному прокурору. Зокрема, одним з варіантів була ліквідація Національної академії прокуратури України. Це означає, що для ректора Академії – Олександра Толочка такий розвиток подій вважався цілком прийнятним. Однак, таку поступливість і фактичне власноручне знищення колективу Академії (за винятком особливо наближених осіб, котрі і увійшли до складу ліквідаційної комісії) пояснити дуже просто. А саме наявністю у «таємній канцелярії» Генерального прокурора Руслана Рябошапки проекту наказу про призначення того ж ректора Олександра Толочка на посаду директора Тренінгового центру прокурорів України. Тобто, твердо відчуваючи землю під ногами, Толочко без вагань супроводжував ліквідацію Академії.
Але пізніше трапилась цікава пертурбація. Національну академію все ж ліквідували, але на посаду в.о. директора було призначено іншу особу. Цікаво, що таке кадрове рішення було прийняте в останні години каденції попереднього Генерального прокурора. Реакція ректора була не менш цікавою. Толочко, який має генеральське звання та жодного дня не пропрацювавши на практиці в органах прокуратури, вирішив проявити себе як «міцний господарник». А саме звернувся до суду із позовом про скасування наказу Генерального прокурора Руслана Рябошапки від 5 березня 2020 року № 129, яким було ліквідовано Національну академію прокуратури України.
Тобто власноручне творіння (хіба що у співавторстві з особливо наближеними особами) – пропозиції щодо шляхів створення Тренінгового центру прокурорів України, які врешті-решт відкрили шлях для приведення діяльності цього центру у притомне русло шляхом ліквідації Академії, «міцний господарник» вирішив оскаржити в судовому порядку. Очевидно, що причиною цьому стала не турбота про колектив чи ланку підготовки кадрів прокуратури, а лише через те, що мрії очолити новий майбутній заклад розбились об нищівну реальність.
Наразі всіх працівників Академії мають повідомити про звільнення. Це відбувається в умовах суворого карантину, що є порушенням законодавства про запобігання та поширення коронавірусної хвороби COVID-19. Щодо цього одна з викладачів Академії навіть звернулась до МОЗ із відповідною заявою. Але створення умов безпеки для працівників, очевидно, є не настільки важливою справою, як оскарження результатів власних рішень в суді.
Поза цим текстом залишаються питання розробки проектів документів, які лягали в основу прийнятих рішень як на рівні Академії, так і на рівні Офісу Генерального прокурора. Адже все відбувалось без участі представника трудового колективу та керівників структурних підрозділів. Крім того працівникам Академії давали брехливі обіцянки, що майже всі перейдуть в новий заклад і будуть тренерами, а не викладачами. А тривала розробка цих самопідтривних рішень в Академії та тривале зволікання із підготовкою супроводжувалось виписуванням премій за «надмірне інтелектуальне навантаження».
Тому серед безлічі питань щодо стану реформування правоохоронних органів в цілому прокуратури зокрема, з’явилось також і питання: “Чи є причинно-наслідковий зв’язок між тими чи іншими докорами прокурорам через призму їх професійності, якщо їх навчали і намагаються продовжити навчати такі “міцні господарники”? А Вашій увазі лише пропонується «публіко-морале» людини, яка була і намагається залишитися очільником прокурорської науки.